Про психологів кажуть, що вони обирають не професію, а долю. Складно не погодитися, що справжній психолог - це не просто фах, а покликання. Останніми роками ми все частіше зустрічаємося із людьми цієї професії у різних освітніх закладах, правоохоронних структурах, організаціях та компаніях. І це стає нормою.
З нагоди всеукраїнського дня психолога кореспондентка 0372.ua вирішила з'ясувати, як проходять робочі будні у практикуючого психолога Центру соціально-психологічної реабілітації дітей Служби у справах дітей Чернівецької ОДА Валентини Кузіної-Рудан. Пані Валентина надає психологічну і психотерапевтичну допомогу дітям, які потрапляють до центру внаслідок складних життєвих обставин, ситуацій, є жертвами насилля, тому потребують негайної і складної реабілітації.
Психологом я почала працювати ще під час навчання у Східноукраїнському національному університеті імені В. Даля - вже акурат 11 років в цій професії. По життю я стикалася саме з тією галуззю психології, де ми працюємо з дітьми, не тільки особливими за станом здоров’я, а й соціальним статусом. Перед цим був досвід роботи з дітьми, котрі мають інвалідність, і ВІЛ-позитивними дітьми щодо їх соціальної адаптації. З 2012 року паралельно працюю в колишньому притулку, а тепер центрі соціально-психологічної реабілітації дітей.
Процес реабілітації дітей у центрі не є швидким і може бути ефективним лише за умови застосування комплексних методів, - зазначає психолог.
Працюю не тільки з дітьми, а й з дорослими, адже дитина - це дзеркало сім’ї. Щоб допомогти дитині, потрібно працювати і з батьками, адже вони можуть не розуміти, що роблять не так у процесі виховання, або ж не хочуть усвідомлювати, що допускають помилки. Якщо не враховувати фактор батьків, то реабілітація дитини проходитиме довше, складніше і не буде такою ефективною.
Психологічна допомога в реабілітаційному центрі надається різним діткам, у віковому розрізі від найменших (3-4 роки) до 17-річних, - пояснює наша співрозмовниця.
Якщо ж здійснити градацію за випадками, з якими працюють у нашому центрі, то їх загалом можна поділити на чотири групи. По-перше, це діти, які перебувають у складних життєвих обставинах. До прикладу, один з батьків, або ж двоє зловживають алкоголем чи наркотичними речовинами. Це можуть бути і соціально неблагополучні родини, коли діти живуть в антисанітарних умовах, або ж малозабезпечені сім’ї. До другої групи дітей центру ми відносимо так званих статусних вихованців - тих, що посиротіли, в яких померли батьки чи опікуни. Для цих дітей ми шукаємо опікунів чи усиновлювачів. По-третє, до нашого центру потрапляють так звані діти вулиці. Це ті дітки, які теж опинилися у складних життєвих обставинах, але в них є досвід проживання на вулиці, вони адаптувалися до тієї частини соціального життя, про яку пересічні мешканці міста можуть і не підозрювати. Нарешті до четвертої групи відносяться діти, які стали жертвами насилля (фізичного, сексуального, розбещення, зґвалтування).
Практикуючий психолог наголошує, що багато з діток, котрих відносять до тієї, чи іншої групи, можуть паралельно мати досвід вживання алкогольних, наркотичних, хімічних речовин. І це ті реалії, з якими вони стикаються попри інші проблеми соціально-психологічного характеру.
Якщо говорити про дітей, котрі потрапляють до притулку через насильство у сім’ї, то звісно, що це не через одиничний випадок, коли наприклад, батько вдарив матір, - розповідає далі пані Валентина.
Це мають бути систематичні насильницькі дії, де насильство вчиняється не лише з боку одного з батьків по відношенню до іншого, а й конкретно щодо дитини. Нагадаю, що існує фізичне, психологічне, сексуальне та матеріальне насильство. Найчастіше до центру потрапляють діти, що стають жертвами психологічного насилля. Однак після того, як ми проводимо з ними бесіди, то дізнаємося, що попри антисанітарні умови проживання, погане харчування, дитина могла страждати від частих побоїв з боку батьків, подекуди і сексуального знущання. Тобто реабілітація за таких обставин має включати методи, спрямовані на подолання наслідків і психологічного, і фізичного, і сексуального насильства.
Логічно, що виникає питання, що ж робить психолог у таких випадках? І скільки часу йде на соціально-психологічну реабілітацію дитини?
Найперше - ми проводимо глибинну корекцію. У кожного акту насильства є наслідки. Якщо, наприклад, батько постійно б’є маму і дитина є свідком цього, то вона теж стає жертвою насильства у сім’ї, вона травмується. Як наслідок - в неї можливий енурез, логоневрози, заїкання, з якими ми надалі працюємо. У жертв сексуального насильства чи дуже жорстокого поводження проявляється посттравматичний стресовий розлад.
Якщо говорити про тривалість терапії, зауважу, що дитяча психіка є дуже гнучкою і реактивною. Тому якщо з нею працювати, відокремивши від кривдників і того складного середовища, в якому вона перебувала, то потрібно орієнтовно півроку.
Подальша доля дітей, котрі перебувають у центрі, після проходження реабілітації, залежить від того, яким чином діти потрапили до центру, - зазначає наша співбесідниця.
Наприклад, якщо до притулку потрапила дитина, в сім’ї якої батько вчиняв насильство щодо матері, йому суд виніс обмежувальний припис, то після завершення судових розглядів дитина зможе повернутися додому, жити разом з матір’ю. І мати, і дитина проходитимуть реабілітацію як жертви домашнього насильства. У випадку, коли дитину вилучили з сім’ї, де насильство є нормою поведінки батьків, вони не змінюються, то йде процес відібрання дитини без позбавлення батьківських прав. Рішення приймається у ході судового розгляду звісно, проживання дитини без батьків у багатьох випадках триває десь рік згідно судового припису. У таких батьків є цілий рік, щоб виправитися. Через рік вони можуть подати документи на повернення дитини додому. Якщо ситуація не змінилася у сім’ї - можливе позбавлення батьківських прав.
Якщо дитину вилучили на певний час із сім’ї, то її подальша доля залежатиме від певних обставин, до прикладу, чи є кровні родичі, які могли б доглянути за нею, - говорить психолог центру.
Якщо є близьке оточення, яке є відповідним для виховання дитини, то йому надається перевага - дитина може залишитися з родичами, бабусею чи дідусем. Якщо такого оточення у дитини немає, то для дитини підшуковують будинки сімейного типу чи опікунів. Натомість усиновлення можливе лише за умови, що дитина набула статусу особи, яка позбавлена батьківського піклування, з цим складніше. Досить часто можуть враховувати думку самої дитини, де і з ким вона хотіла б жити. У своїй практиці я стикалася із випадком, коли в сім’ї з боку батька вчинялися розпусні дії щодо дитини і мати ставала на бік чоловіка, а дитина, перебуваючи у нашому центрі усвідомлювала, що це не повинно так бути. Нормальним у сім’ї є становище, коли дитина може спокійно спати, не хвилюватися, що батько розпускатиме руки і проявляти щодо тебе неприйнятну активність. Старші діти це добре починають усвідомлювати і мають право написати звернення про небажання повертатися до своїх батьків. Потім вже це письмове звернення розглядається відповідними службами і приймається остаточне рішення щодо подальшої долі дитини.
Варто наголосити, що серед дітей, які потрапляють до реабілітаційного центру, соціальний статус не завжди є визначальним. Опиняються тут різні дітки - з багатодітних сімей, чи тих, де виховання здійснює одинока мати чи батько, також можуть потрапляти діти з середньостатистичних родин, де дитина забезпечена усім необхідним, - зазначає Валентина Кузіна-Рудан.
У багатьох випадках немає так званого емоційного забарвлення у родинах щодо виховання дітей. Батьки не слідкують за тим, що роблять діти, не водять їх на гуртки чи секції, не цікавляться навчанням та успіхами, елементарно не говорять про переживання чи проблеми. Байдужість до власних дітей може штовхати їх на необдумані вчинки, які закінчуються навіть дитячою колонією.
У багатьох діток молодшої групи центру, коли вони прокидаються після сну, викликає легкий шок питання про те, що тобі снилося. Тобто діти навіть не розуміють, що такі запитання є нормальними, вони є основою добрих стосунків між членами родини. І коли розповідаєш їм, що снилося тобі, цей момент є особливо чутливим і впливає на формування відносин довіри між дорослим і дитиною. Такі ситуації стосуються, більшою мірою, тих сімей, де батьками стали люди, які не усвідомлюють, що таке діти і як їх виховувати. Або ж це ті батьки, для яких алкогольна чи наркозалежність переважила усі батьківські інстинкти.
Робота психолога і психотерапевта є дуже емоційно затратною, адже він повинен співпереживати, інакше до кінця не зможе зрозуміти ступінь проблеми і складність обставин, в яких опинилася кожна конкретна дитина. Але справжній професіоналізм проявляється у тому, щоб власні емоції не заважали надавати психологічну допомогу тим, хто її потребує, - підсумовує психолог.
Хороший хірург попри весь жаль до пацієнта не може собі дозволити плакати, тримаючи скальпель у руці, адже він залиє сльозами все і не зробить якісно операцію. Це стосується і психологів. Оскільки я психолог і психотерапевт, то слідую правилу, якому нас вчили, - ти маєш бути дуже емпатійним, дуже співчутливим, бо не відчуваючи як болить у когось, не зможеш зрозуміти як це. Але це не означає, що психолог має лити сльози разом із клієнтом, бо допомогти у такому випадку йому точно не вдасться. Наведу вам приклад. Якщо проводиться допит маленької дитини, яка стала жертвою зґвалтування, і я буду зі сльозами на очах розпитувати її про це і боятися поставити питання уточнююче про сам процес сексуального насильства, тоді дитина може закритися. Поліція не отримає правильного експертного висновку, а кривдник не отримає покарання, на яке заслужив. Тому емоції важливі, але психолог має усвідомлювати, коли їх проявити, а коли приховати, щоб не зашкодити дитині.
Насамкінець, що ж стосується емоційної розрядки, то наша співрозмовниця зауважила, що роботу вона любить безмежно, тому не відчуває її тягара, як це буває, коли займаєшся справою, що не подобається.
В мене вдома є 22 кг щастя, це мій син, з яким я завжди відчуваю прилив енергії та сил. Ми малюємо, гуляємо, бавимося в ігри - і таким має бути щасливе материнство. Особиста розрядка від трудових буднів відбувається за читанням книги, малюванням, слуханням музики і просто водінням автомобіля. Найбільше задоволення отримуєш тоді, коли бачиш щасливі очі дітей і розумієш, що вони після центру по іншому будуть сприймати навколишній світ і бачитимуть в ньому добро, тепло і любов.
Нагадаємо, раніше ми писали про те, як буковинцям не дійти до розлучення під час карантину. Прочитати про це можна ТУТ.
Стали свідком надзвичайної події? - пишіть її нам!
Завантажуйте наш мобільний додаток для App Store або Google Play, а також слідкуйте за життям міста у соціальних мережах - Facebook, Instagram та Telegram.